Докір, покаяння, нагорода

Ісус каже: «Кого Я люблю, того докоряю й караю. Будь же ревний і покайся!» (Об’явл. 3:19). Ніхто з нас не сумнівається в тому, що Він дбає про нас і наше майбутнє. Наскільки легше було б Господу відмовитися від людства та не прямувати таким мученицьким шляхом, який Він обрав на цій Землі. Але саме через безмежну любов до Своїх дітей Христос докоряє нам у нашому теперішньому стані. Він бажає мати з нами значно сильніші, глибші стосунки. Його не влаштовує наша непостійність у взаєминах із Ним, наш підхід: «Я прийду до Нього, коли Він мені буде потрібний».

Спаситель докоряє нам для нашого ж добра і закликає нас покаятися. Однак ми не зможемо покаятися, якщо не усвідомимо свого реального стану. А Господь відкриває нам, у чому наша проблема: ми вважаємо себе багатими, а насправді і нужденні, і мізерні, і вбогі, і сліпі, і голі (див. Об’явл. 3:17).

Це прекрасна, захоплива картина! Бог Усесвіту хоче сісти за стіл з вами, зі мною! Він бажає взаємної участі й розмови за смачною їжею. Це зображення близьких постійних стосунків, і Господь запрошує нас до таких взаємин.

Він терпляче чекає і стукає у двері вашого серця. Можливо, ви бачили в дитячих книжках такий малюнок: високий, статний Спаситель стоїть біля дверей і делікатно стукає. Він не вривається і не змушує вас до бесіди з Ним, не зазіхає на ваш час і ваше зайняте життя. Часу обмаль, отож, якщо ви почули Його стукіт, відчиніть двері. Він стоїть там і чекає, щоб увійти у ваше життя.

Ця метафора ілюструє стосунки, які Ісус бажає мати з кожною людиною. Але одного разу, коли ви зустрінетеся з Господом лицем до лиця, коли покладете свій вінець до Його ніг у поклонінні з безліччю спасенних (див. Об’явл. 4:9–11; 5:11–14), коли спробуєте повернутися думками до своїх земних випробувань і побачите, що вони тьмяніють і мізерніють, — чи в той момент ви пошкодуєте про час, який провели з Ісусом на Землі?